Простаков М.Ю. Галичина - провінційна спільнота або повноцінний народ? / / Доповідь прочитана на XIV щорічній науково-практичній конференції-семінарі "Сучасна провінціологія: методологія, теорія, прикладні дослідження і практичні розробки". 4-5 листопада 2011 р. - Чернівці.

 

Галичина - провінційна спільнота або повноцінний народ?

Простаков Михайло Юрійович 

За характером своєї роботи я іноді буваю в Галичині. І мені радісно кожен раз, коли я збираюся туди їхати. Галичина для мене - загадкова країна, така що вабить і інтригує. Галицькі міста і села, Карпатські гори і легенди що витають в цих горах. Характер галицьких людей. У всьому цьому я відчуваю щось загадкове, незрозуміле, і при цьому рідне моїй душі, хоча сам я за походженням петербуржець, і ніхто з моїх предків в Галичині не був. Кожен раз, коли я в'їжджаю в Галичину, мені здається, що я поринаю в якийсь дивний, фантасмагоричний світ, і я відкриваю своє серце, споглядаючи гори, людей, їх психологію та історію. Я люблю історію, це моє захоплення. І мені здається, що ніде в світі немає країни з такою складною історією, як історія Галичини. Я вивчав історію Галичини, в проникав в неї своїми відчуттями і дозволяв своєї думці йти слідом за звивистими шляхами цієї історії, а в ході поїздок я розмовляв з галичанами, в основному, освіченими інтелігентними людьми, говорив не тільки про справи, а й про те, що мене захоплює, про історію. І в ході цих розмов я почав усвідомлювати щось для мене дивне.
 
Наприклад, я зрозумів, що більшість галичан дійсно приймають дуже близько до серця трагедію голодомору 1932 – 1933 років. Вони багато й охоче говорять про неї. Дивуватися я почав після того, як кілька разів почув від своїх співрозмовників слова: «нас морили голодом». Я добре пам'ятаю, що до 1939 року Галичина входила до складу Польщі, і сталінський голодомор її ні в найменшій мірі торкнутися не міг. Голодомор 1932 - 1933 років відбувався в СРСР, а Галичина перебувала у складі іншої держави, була провінцією Польщі. І мені стало цікаво для себе з'ясувати, на скільки адекватна рефлексія історії власного краю в свідомості освічених галичан. В ході звичайних розмов я став, між іншим, запитувати, а що за часів голодомору, тобто в 30-і рокі ХХ ст., відбувалося тут, у вас? І я вже не дуже здивувався, коли з'ясовувалося, що це питання ставить багатьох моїх співрозмовників в глухий кут. Деякі з них спочатку навіть не могли збагнути, чого я від них хочу, де, мовляв, це «тут», і у кого це «у вас»? Доводилося уточнювати, що я мав на увазі з'ясувати, які події відбувалися в 30-і роки ХХ століття у них, в Галичині. Ну, поступово люди мене розуміли, починали пригадувати якісь відомості і розповідати, але видно було, що більшості моїх співрозмовників ця тема не цікава, нуднувато їм було, і розмова досить швидко сходила нанівець. При цьому ті ж люди могли довго і емоційно говорити про довоєнну історію Радянської України, яка була у той час у складі іншої держави. Говорячи про українців, що жили до війни в Радянській Україні і навіть до революції в Російській імперії, мої освічені співрозмовники найчастіше вживали такі займенники як «ми», «нас» і т.п. І я зробив для себе висновок, що галицькі інтелігенти схильні ототожнювати свою історію з історією Східної та Центральної України. Але ж насправді це досить таки різні історії. Та й галичани дуже помітно відрізняються від інших українців. Галичани відрізняються своєю традиційно сповідуємою греко-католицької вірою, яка, крім Підкарпатської Русі і Галичини, не поширена більше в жодному з українських регіонів. Галичани відрізняються особливостями свого діалекту, точніше сказати, особливостями своїх декількох народних говорів, що відрізняються як один від одного, так і від полтавського, що став основою класичної літературної української мови. Галичани відрізняються особливостями менталітету. І для мене очевидним є те, що як би свідомі галичани не ототожнювали себе зі східною Україною, у них, у галичан, є власна історія, самостійний історичний шлях, складний, неповторний і оригінальний, гідний уваги вчених, письменників і поетів.
 
І перше, що я хотів би зазначити: Галичина – єдиний регіон України, який насправді є частиною Європи, а не тільки про це заявляє.
 
Протягом останніх двадцяти років Україні як політичне утворення вперто наполягає на своєму «європейському виборі», але як показує практика, ці заяви голослівні, і Україні за роки незалежності практично не наблизилася ні до прийняття європейських ідеологічних цінностей, ні до участі в політичних та економічних структурах Євросоюзу. А от європейський вибір Галичини, на відміну від всієї решти України, був зроблений дуже давно, і вірність йому Галичина підтверджувала протягом багатьох століть. Європейський вибір Галичини відбувся в 1254 році, коли князь Данило Галицький прийняв від папи римського Інокентія IV титул короля Русі, заснувавши галицький королівський дім [1]. У 1340 – 1349 рр. Король Казимир III Великий включив Галичину до складу Польщі. Потім, в 1372 – 1387 рр. король Людовик I Великий включив її до складу Угорщини, але його дочка Ядвіга, остаточно включила Галичину до складу Польщі в 1387 р. У 1434 році з земель Галицько-Волинського князівства польський король Владислав III Варненчик утворив Руське воєводство, адміністративним центром якого стало місто Львів. Вже до початку 16-го століття вся соціальна верхівка Галичині була окатоличена і полонізована. За минулі після Брестської унії 1596 р. сторіччя греко-католицька (уніатська) церква вкоренилася в Галичині і стала традиційною релігією для її жителів. Внаслідок першого поділу Польщі в 1772 р. 80000 кв. км галицьких земель увійшли до складу володінь Габсбургів і пробули в складі Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії до 1918 р. Після Першої світової війни 1 листопада 1918 р. на території Східної Галичини і Буковини була проголошена Західно-Українська Народна Республіка, яка проіснувала до червня 1919 р., після чого Галичина увійшла до складу Польщі. Правда, в ході радянсько-польської війни 1919 – 1921 років, на короткий час (липень – вересень 1920 р.) була проголошена Галицька Соціалістична Радянська Республіка, але не варто напевно приділяти їй занадто багато уваги, як і іншим подібним ембріонам не здійсненних надій на світову революцію. 
 
З 1921-го по 1939 р. Галичина міцно перебуває в складі молодої європейської держави – Польщі. І тільки 28 вересня 1939 р., відповідно до Договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, Галичина після проведення референдуму, була включена до складу Української РСР. 
 
Проте, в 1944 р. в Галичину приходить армія гітлерівської Німеччини. З літа 1941 по весну 1944 р. Галичина окупована Німеччиною і як дистрикт Галичина входить до складу Третього Рейху, який об'єднав майже всю Європу.
 
Тільки в 1944 році, з приходом радянських військ Галичина остаточно стає частиною СРСР.
 
Отже, з 1254-го по 1944-й (усього 690 років) Галичина є невід'ємною частиною Європи. Галичина ніколи не входила до складу Російської імперії. Галичина ніколи не входила навіть до складу Великого Князівства Литовського, яке можна назвати перехідним, напівруським напівєвропейським культурно-політичним утворенням. Галичина, поза всяких сумнівів, Європа. Корінні галичани, галицькі русини – європейський народ, католицького віросповідання (хоча і грецького обряду), які шанують Папу Римського і зобов'язані вірити в його непогрішність у справах віри. У складі СРСР Галичина була менше п'ятдесяти років (з 1944-го по 1991 р.), і її народ весь цей час відчував ностальгію за європейськими часами, особливо за австро-угорським періодом. І після розпаду СРСР Галичина могла б покинути Російський Мир і спокійно повернутися в Європу, як повернулися в Європу сусіди Галичини колишні члени соц. табору Угорщина, Словаччина і Польща, як повернулися в Європу колишні республіки Радянського Союзу Естонія, Латвія і Литва.
 
Але Галичина до Європи не повернулася. Не повернулася в 90-х, не повернулася до цих пір, і можливо, не повернеться ніколи. При цьому, як під час розпаду СРСР, так і зараз, через двадцять років, переважна більшість Галичан ототожнюють себе з Європою і хотіли б приєднатися до Євросоюзу. Це природно, Європа – їхній дім, так уже склалося історично.
 
Галичани хочуть повернутися до Європи, але у них не виходить. І не виходить з того, що галичани не тільки формально є громадянами України, але щиро вважають себе українцями, і не просто українцями, а навіть самими українськими з українців. А Україну в Євросоюз не беруть. Не беруть Україну в Євросоюз через нас, жителів України Центральної, Східної та Південної. У нас менталітет не європейський. Ми жили в Російському Світі, у нас інша історія, ми не віримо в папу римського, ми не сумуємо за німецьким правлінням, ми можемо привести до влади таких політиків, які неполіткоректно садять своїх попередників за посадові злочини. І нас, жителів центральних, східних і південних регіонів України набагато більше, ніж галичан. При цьому багато хто з нас взагалі в Європу не хоче, а хоче возз'єднатися з Росією. Інші хочуть в Європу, але їх туди не беруть і, ймовірно, не візьмуть. Не візьмуть в першу чергу через наш неєвропейський менталітет. В Європі ми чужі, навіть більш чужі, ніж алжирці чи індуси – жителі колишніх європейських колоній. Європейці до них звикли, а до нас не звикли. Наша країна не була європейською колонією, наші предки успішно воювали з європейцями. Жителів своїх колишніх колоній європейці не бояться, а нас, чужинців, бояться. Греко-католики галичани для Європи свої, їх би до Європи прийняли. Але галичани визначають себе як українців і вірять в Україну. І нас, жителів центральних, східних і південних регіонів, галичани теж вважають українцями, тільки такими які заблукали, і вони хочуть вивести нас до Європи, як Мойсей хотів вивести заблукалих євреїв в обітовану землю. Але очевидно, що з нами галичани в Європу не потраплять. Половина з нас не хоче в Європу, іншу половину не хоче Європа. Галичани хочуть в Європу і могли б там бути, але ми для них, як жорно на шиї. І це трагедія.
 
Які ж причини цієї трагедії? Чому галичани не заявляють про себе, як про народ самостійний і європейський, який зробив свій європейський вибір близько 700 років тому? Що змушує галичан кланятися київським чиновникам і миритися зі статусом жителів трьох дотаційних областей на околиці Україні? Як виходить, що галицькі горяни голосують на виборах за уродженців Дніпропетровська або Сумщини, а обрані у владу чужаки згодом просто зловживають їх довірою?
 
Відповідь очевидна – галичани віддані Україні і голосують за тих, хто найбільше говорить про українську ідею. Саме відданість галичан українській ідеї є об'єктом маніпуляцій і зловживань з боку центрально- і східноукраїнських політиків.
 
Далі я почав роздумувати над питанням, яке очевидне і напрошується само собою: «Звідки і коли прийшла в Галичину українська ідея?» Відповідь на це питання знайти дуже легко для будь-якої людини, яка вміє читати. Безсумнівно, українська ідея прийшла в ХІХ столітті в австрійську Галичину з-за східного кордону, з Російської імперії, яка змагалася з Австро-Угорщиною. Хоча відповідь очевидна, вона здивувала мене, дуже вже сильний був у моїй голові стереотип сприйняття галичан як антиросіян і опори всього антируського. Та, як не дивно, українська ідея прийшла в Галичину саме з Російської імперії.
 
Галицькі народовці (українофіли) надихалися ідеями київського Кирило-Мефодіївського братства, читали Енеїду полтавчанина Котляревського, вчили вірші та засвоювали світогляд уродженця Київщини, громадянина російської імперії Тараса Григоровича Шевченка. Ідейними натхненниками народовського (українофільського) руху стали уродженець Сумщини Пантелеймон Куліш і уродженець Воронезької губернії Микола Костомаров (обидва громадяни російської імперії). Звичайно, творці української ідеї були опозиціонерами, вони боролися проти російської влади. Але в широкому сенсі слова вони були росіянами і боролися проти влади своєї країни. Вони прийняли рішення перейти в опозицію по відношенню до офіційної російської культури і створили нову літературну мову на основі полтавського діалекту руського або (як писали в офіційних документах) малоросійського наріччя. Однак ніхто з цих людей не мав жодного стосунку до Галичини. Також далекі від галицької історії були і ті ідеї, які проповідували малоросійські засновники українського руху. Оспівуваного малоросійськими українофілами козацтва в Галичині ніколи не було. Ніколи, ні під час хмельниччини, ні після, Галичина не входила до складу будь-яких державних чи напівдержавних козацьких утворень. Сам Богдан Хмельницький двічі приходив в Галичину як завойовник, тримав в облозі Львів (у 1648-му і 1655-му рр.), і обидва рази відступав, отримавши від громадян Львова викуп. Не знаю, чи повинні захоплюватися ним і дякувати йому за ці сумнівні подвиги нащадки галицьких селян, яким Хмельницький не приніс нічого крім звичайних труднощів і насильств військового часу. Може бути галичанам слід поставитися до великого українського гетьмана, як до чужинця, що здійснював набіги з метою грабежу? Адже він насправді саме це і робив.
 
Однак, галицька Народовська укаїнофільска інтелігенція не стала вивчати і осмислювати власну історію, а вважала за краще жити міфами, завезеними з-за кордону російськими опозиціонерами.
 
Галицьким народовцям українофілам опонували галицькі інтелігенти русофіли. Вони були віддані офіційної російської імперської ідеології. Русофіли писали на «язычие», яке створювали як поєднання місцевої народної мови з церковно-літературною, і розглядали в якості засобу для переходу в перспективі на російську літературну мову. І ця течія була чи не більш потужна, ніж українофільська. Навіть Іван Франко, хоча і став згодом українофілом, написав свої перші прозові роботи під потужним впливом язичія. У 1863-1865 роках на язичії велося викладання в деяких галицьких гімназіях. З кінця 1880-х років в публікаціях русофілів язичіє стало витіснятися російською літературною мовою.
 
При цьому українофілів підтримував австро-угорський уряд. А русофілів підтримував російський уряд. Молода галицька русинська інтелігенція із захопленням утягнулася в ідеологічну війну Австро-Угорщини та Росії за вплив на уми галичан. Дві великі імперії, керовані німецькими династіями (Гольштейн-Готторп-Романівською [2] і Габсбургів), вели між собою холодну, а з 1914 року і гарячу війну. Династії воювали за політичне й економічне панування, воювали руками своїх підданих, у тому числі, руками галичан. Але навіщо ця війна потрібна була галичанам? Мені це незрозуміло.
 
Проте, дві потужні ідеологічні течії, які виросли на галицько-русинському ґрунті, посилено впроваджували у свідомість мас завезені через російський кордон українофільські і русофільські ідеї, відстоюючи інтереси двох імперських урядів.
 
Значущої ідеологічної течії, яка була б дійсно галицькою і дійсно народною так і не склалося.
 
Галицькі українофіли прагнули розвивати на галицькому ґрунті малоросійську (як вони тоді її називали) мову.
 
Галицькі русофіли прагнули прищепити на галицькому ґрунті російську мову.
 
Відомий галицький русофіл Осип Андрійович Мончаловскій, відповідаючи ентузіастам українізації писав, що «не тільки двом-трьом, а й двадцяти трьом генераціям малоросів» досягти навіть болгарських чи сербських мовних та літературних висот не вдасться, так як «все це вже зроблено загальноруським мовою» [3]. Русофіли дивувалися, навіщо створювати з регіонального наріччя літературну мову, якщо вона вже існує багато століть і на неї створені шедеври не тільки російської, а й світової літератури? При цьому підкреслювалося, що в створенні російської літературної мови безпосередню участь брали малороси, і створювалася вона, в тому числі, на основі малоросійського наріччя. Той же О.А. Мончаловскій писав: «Найголовнішими співробітниками Петра І на терені науковій, літературної і частково державної діяльності були малороси, вихованці Київської [Могилянської] академії; вже, звичайно, вони не могли не привнести своєї лепти в скарбницю загальноросійської мови, не могли не надати на неї вплива особливостями своєї південноросійської натури, свого южноруського духу. І це участь малоросів у загальноросійської лінгвістичної роботі продовжилася й після Петра ... »[3].
 
Міркування цікаві. Але для мене залишається незрозумілим, чому без доказів приймалася передумова про те, що южноруський, малоруський або інший руський дух насправді має якесь відношення до галицьких європейців греко-католиків?
 
Інший освічений галичанин греко-католицький священик, галицько-руський літератор, поет і громадський діяч, соратник Маркіяна Шашкевича – Микола Устіанович заявляв: «Не маючи ні випадку, ні коштів вивчати мову загальнолітературну російську, я був прихильником дуалізму і захищав наріччя галицьке, сподіваючись, що воно зіллється з говором українським і очиститься разом з тим від строкатості, нанесеної сусідньою польською мовою. Але ознайомившись з часом з великоруською літературою і вивчивши основне галицьке наріччя, я переконався, що грамотна мова великоросів є створення сугубе, побудоване, проте, на південноруських підставах, що до того писемність великороса та його вимова не є одне і теж, бо він пише по-нашому, а вимовляє на свій лад, як це роблять німці, італійці, французи, у яких ще більша різниця у говірках і що, нарешті, у міру розвитку галицької простонародної говірки за суворими правилами язикословія піде безумовно те, що провістив А.С. Петрушевич на соборі «інтелігенції галицько-руської» 1848 року: «Нехай росіяни почали від голови, а ми почнемо від ніг, то ми раніше чи пізніше зустрінемо один одного і зійдемося в серці» ». [3]
 
У цьому пасажі ясно відбивається основна ідея, яка панувала в головах значної кількості галицьких інтелектуалів. Микола Устинович повідомляє, що спочатку він був українофілом і, як і належить українофіли, прагнув «очистити» рідну галицьку мову, яку він презирливо називає наріччям, від польських слів, що ввійшли до складу галицької мови в ході її природного історичного розвитку. Потім Микола Устинович примкнув до іншої партії, але як і раніше, відмовлявся від галицького наріччя, переробляючи свою мову, але на цей раз, як і належить русофілові, в якості зразка прийняв мову російську.
 
Жодній з партій не приходить в голову зайнятися розвитком власних галицьких діалектів і почати формувати на їх основі власну галицьку літературну мову. Жодній з партій не приходить в голову відкинути імперські ідеології і почати формувати власну галицьку ідею, що виражає щирі культурні, економічні та політичні інтереси простих галицьких русинів.
 
У наявності невіра в сили свого народу. Питання, яким чином виникла, вкоренилася і чому так виразно проявилася серед галичан така недовіра до самих себе, може стати предметом окремого і значного за обсягом історико-психологічного дослідження. Однак, безсумнівно, невіра в себе присутня. Ось з'явилася ж ідея про те, що двадцяти трьом поколінням не вдасться створити літературних шедеврів?! Для створення літератури достатньо двох – трьох по-справжньому талановитих письменників, а цілком може вистачити навіть одного геніального (такого, наприклад, як Карел Чапек, який своїми творами цілком виправдовує існування чеської мови, навіть якщо б ніхто крім нього більше нічого не написав по-чеськи).
 
Однак, зрозуміло, для того, щоб з'явилося кілька самобутніх талановитих письменників, треба, щоб багато самобутніх людей, прагнули писати на своїй мові, і потрібно щоб безліч людей, які самі нічого не пишуть, прагнули рідною мовою читати. Потрібен значний прошарок інтелектуалів, які прагнуть розвивати культуру свого народу, і не прагнуть переробляти свою мову на догоду смакам закордонної влади або смакам закордонної опозиції. Необхідно, щоб люди в масі своїй цінували своє, писали про своє і для своїх, перепускали вічні людські сюжети через свою душу і душу свого народу, перетворюючи їх у свої. Для цього треба пізнавати своє коріння, вивчати свої народні діалекти, будувати літературну мову на їх основі, а не зубрити, як це робили галицькі інтелектуали, готові малоросійську або великоруську мови, в надії проскочити швидше природні етапи свого народного розвитку і швидше долучитися до якої-то великої культури, від якої, насправді, буде мало користі, тому, що ця культура - чужа.
 
Щоб створити самостійну культуру, яка відображатиме інтереси свого народу, інтелігенції слід звертати увагу саме на свій народ, свої звичаї і вірування, свої релігійні погляди, діалекти своєї мови. Але для цього треба по-справжньому любити свій народ, поважати його і в нього вірити. На пізнання свого народу не вистачить часу і сил, якщо вчити чужі мови і віддавати свої сили чужій політичній боротьбі.
 
Галицькі народовці і галицькі москвофіли воювали один з одним за чужі ідеї і в інтересах чужих урядів, поступово втягуючи в цю війну всіх галицьких русинів. Війна спочатку була ідеологічною, але поступово перетворилася на війну зі зброєю в руках. Галичани проти галичан за чужі ідеї.
 
Русофільська партія в Галичині програла. Для галицьких інтелектуалів русофілів, також як і для багатьох ні в чому не винних галицьких русинів ідейна війна закінчилася геноцидом і болісною смертю в австрійських концентраційних таборах (Терезине і Талергофі). Це сумний, але, на жаль, по-моєму, закономірний підсумок.
 
Галицька українофільська партія, принісши значні жертви в кількох війнах, здобула перемогу. Але яка нагорода за перемогу? Тепер галичани живуть на околиці чужої їм по духу держави і віддають свої сили політичним іграм дніпропетровських, київських та інших центрально- і східноукраїнських кланів.
 
А що стало з історичною пам'яттю галичан? Галичани, греко-католики і європейці, вважаю своєю історію гноблення православними росіянами православних малоросів, вважають своєю історію внутріросійської громадянської війни, в якій проукраїнські сили терпіли поразку, вважають своєю трагедію комуністичного голодомору, який насправді галичан не торкнувся.
 
Складається враження, що галицька інтелігенція обрала шлях привласнення чужої історії і чужої культури через невір'я в сили власного народу. Причому, партія що перемогла (українофіли) поставила метою привласнити найгірші і найтрагічніші моменти чужої історії. Замість того щоб вивчати власну галицьку історію і будувати власний галицький дім. Борючись за чужі інтереси, галичани віддають іншим свої перемоги, а собі привласнюють чужі поразки. Коли я це усвідомив, я подумав, що, напевно, недарма уродженець Львова Захер Мазох говорив, що відчуває себе русином.
 
Тепер галичани разом з усією рештою України терплять одну поразку за іншою на шляху євроінтеграції, у той час як могли б успішно будувати свій галицький будинок в Євросоюзі.
 
Я симпатизую галичанам і бажаю їм щастя. Якби я був галицьким інтелектуалом, я почав би вивчати історію свого краю, психологію свого народу, затверджувати його право на усвідомлення свого унікального історичного шляху. Якби я був галичанином, я постарався б написати справжню історію свого народу, своїх перемог і своїх поразок, при цьому звертав би більшу увагу на перемоги і на те, що ці перемоги – свої. Але я живу в своєму місці, в своєму часі і в своєму народі. Галичанам я можу тільки радити, з повною доброзичливістю, проте розуміючи, що мої поради – це поради спостерігача ззовні. І я хочу побажати галичанам вступити на шлях усвідомлення і прийняття себе, свого народу, свого унікального історичного шляху. Я хочу побажати галичанам приймати власну особливість з гідністю, долаючи провінційне мислення, усвідомлюючи, що Галичина і її народ самоцінні. Галичина може бути зразком і прикладом для самої себе і цього цілком достатньо. Немає потреби переробляти себе під когось або переробляти когось під себе.
 
Можливо, я помиляюся, але може бути, з боку мені вдалося помітити те, що не вдається побачити зсередини.
 
Щонайменше, я дивлюся на Галичину доброзичливо і з надією.
 
 
Література:
 
1. Тут і далі дати взяті з Вікіпедії та інших відкритих джерел.
 
2. Коняев Н. М. Подлинная история Дома – Романовых. – М.: Вече, 2009. – 672 с. 
 
3. Мончаловский О.А. Литературное и политическое украинофильство. – Львов, 1898. – 190 с.
 
 
P.S.
Ця доповідь була прочітана мною в листопаді 2011-го року, а влітку 2013-го фундатор провінціології Володимир Іванович Ковальов люб'язно познайомив мене з книгою "У пошуках Галичини", автор якої Володимир Павлів, природний галичанин та інтелектуал серйозно міркує про ті проблеми, яких я торкнувся у своїй доповіді .
 
Позанайомитися з деякими статтями й замітками Володимира Павліва можна, наприклад, за цими посиланнями:
http://lb.ua/cabinet/43_vladimir_pavliv.html (можливо, десь роботи Павліва представлені повніше) .
 
Раджу також насолодитися його прекрасною книгою:
Павлів В. У пошуках Галичини : публіцистика и есеїстка / Володимир Павлів. - Львів: ЛА «Піраміда», 2012. - 144 с. (запитуйте в книжкових магазинах).
 
 
 

Я провожу большую работу по созданию обучающих фильмов на основе видеозаписей моих мастер-классов и мастер-классов других мастеров, которые безоплатно выкладываю для общего доступа в социальных сетях. Оказать добровольную денежную поддержку моему труду можно по счёту:
Карта Приватбанка:
4149 4390 0242 7312
Простаков Михаил Юрьевич


Также на этот счёт вы можете переводить деньги за платные услуги.

ВМЕСТЕ ПРЕОБРАЗИМ МИР!

Община Виссариона

vissarion.ru
Виссарион и Община Виссариона

Последний завет

slovo.vissarion.ru
Слово Виссариона

Квартиры посуточно

www.ukrflats.com
Квартиры посуточно Одесса, Киев, Львов, Украина

Недвижимость Украины

garna.net
Квартиры, Дома, Участки, Офисы, Аренда, Продажа, Посуточно